Журналіст і письменник із роду цілителів


Либонь, йому судилася доля перекотиполя. Народився у селі Звиняче, що на Горохівщині, навчався у Львові, як спецкор облітав найпотаємніші куточки Киргизії, був ліквідатором у Чорнобилі, видавав газету у Львові, а зараз – знову осів на Волині. Проте Юрій Зилюк ні про що не шкодує – кожен життєвий віраж не був сліпим поворотом долі, а результатом свідомого рішення.

ІЗ РОДУ ЦІЛИТЕЛІВ

- Пане Юрію, розкажіть про своє коріння.

- У маминому роду Вовків — з Блаженика, Верби і Ставок — були знахарі до п’ятого покоління. Може, й раніше у ньому траплялися цілителі – цього я вже не знаю. Відчуваю дуже сильну з ним спорідненість, навіть свій творчий псевдонім взяв по дівочому материному прізвищу – Вовк. До того ж мене допомагала виховувати мамина тітка, бабця Христя. Вона була справді народним цілителем, на моїх очах якось сотворила чудо – буквально оживила коня. На мене, п’ятирічного, це справило дуже сильне враження. А ще бабця Христя добре вміла замовляти зубний біль. Не раз лікувала мою маму, яка була чудовим стоматологом, але, як то часто буває, сама мала погані зуби. А мій прапрапрадід, який жив у Блаженику, мав особливе вміння – знаходити пропажу. Якщо губилася худоба чи зникав хтось із людей, зверталися до нього. Дід точно знав, де шукати згубу, і ніколи не траплялося, аби помилився.

У роду Вовків кожне покоління мало свого травника. Зараз у Володимирі мешкає моя тітка Леся, яка травами і себе вилікувала від важкої хвороби, і поставила на ноги чоловіка-шахтаря, котрий вийшов на пенсію з діагнозом «силікоз легень». Після того він прожив ще 20 років, хоча лікарі давали невтішні прогнози. Потрохи переймаю у тітоньки знання і досвід, ведемо з нею у газеті «Сім’я і дім» рубрику про цілющі властивості рослин. І сам практикую травництво, маю грядку, на якій вирощую лікарські рослини. Працюю над серією книг про волинських цілителів

- Цікавість до знахарства у вас зявилася давно?

- Мабуть, з того часу, як став свідком дива бабці Христі. Вона знала дуже багато різних казок, обрядів, замовлянь. Коли уже вчився в університеті, намагався їх записувати – шкода, ті зошити не збереглися. Пізніше я навіть трохи продовжив життя своєму першому тестеві за допомогою тібетського «золотого кореня», доправляв аж із Киргизії. Потім його намагалися замінити більш доступним Карпатським, але той виявився не таким помічним. Тібетські рослини мають дуже потужну енергетику.

З КИРГИЗЬКИХ ВЕРШИН — У ЗОНУ ВІДЧУЖЕННЯ

- Як же ви потрапили до Киргизії?

- Ще коли навчався у Львівському університеті ім. І. Франка на факультеті журналістики, одружився, народилися донечки-двійнята. Зрозуміло, треба було якось утримувати дітей. Спочатку працював у нічну зміну вантажником-водієм електрокару. Перевівся на заочне, але у Львові для безпартійного студента-заочника на той час роботи не було. З великими труднощами вдалося влаштуватися в локачинську «Колгоспну правду», у якій пропрацював чотири роки. Але там було, як то кажуть, затісно. У ті часи в журналі «Журналіст» публікувалися запрошення на роботу у різні союзні республіки. Вибрав те, що найдалі – Киргизію. На той момент уже був розлучений. Тож розписався з другою дружиною – і полетів.

- Культурного шоку не було?

- У мене – ні. Знаєте, я коли приймаю рішення – ніколи про нього не шкодую. А от дружина, коли прилетіла, перші кілька днів плакала. Обласний центр, у який ми потрапили, виявився звичайним кишлаком, з ослами й іншими традиційними «атрибутами». Редакція розміщувалася у простій одноповерховій хатині. Але були й приємні сюрпризи. В Киргизії, як виявилося, жило дуже багато українців. Родини, чи навіть цілі роди, які зберегли народні традиції, мову, навіть особливості своїх місцевих говірок.

- Як просувалася ваша карєра на чужині?

- Можу сказати, що доволі успішно. Якось я написав резонансний матеріал про молодого чоловіка з киргизької глибинки, між іншим, етнічного українця, проти якого сфабрикували кримінальну справу і запроторили до в’язниці. Після моєї публікації хлопця реабілітували, а мені запропонували стати спецкором республіканської «молодіжки».

Завдяки цьому мені вдалося потрапити і на льодовики, і на найвищу у світі (майже п’ять тисяч кілометрів над рівнем моря) прикордонну заставу, і на унікальне озеро, на якому збираються птахи з усієї півкулі. На гелікоптері літав у такі місця, куди й нога людська не ступала. Словом, подорожував по всій країні. Під час одного з таких відряджень познайомився з професором Алтимишевим – фаховим біологом і знахарем. Хтось із його батьків був знайомий із таємницями тібетської медицини. Це було, певно, одне з найважливіших моїх «киргизьких» знайомств.

- На Україну тягнуло?

- Звісно, адже на Україні були мої діти. Найважче було, коли вибухнув Чорнобиль – колишня дружина разом з дев’ятирічними доньками саме жила у Києві. Я в армії служив командиром відділення радіаційної розвідки, тож мав уявлення, що там відбувається. Одразу став проситися у Чорнобиль. Редакторка не хотіла відпускати – я був на той час уже «цінним кадром».

- І довго ви пробули у Чорнобилі?

- Три місяці, з жовтня по грудень. Був там не як журналіст, а як звичайний ліквідатор – у мене ж підготовка відповідна, працював на різних об’єктах. Вів детальний щоденник, на його основі по гарячих слідах видав документальну повість «Попіл Чорнобиля». Цензор з неї викинув сторінок з двадцять, але то було найсвіжіше і, певно, найбільш повне свідчення про те, що відбувалося в зоні відчуження. У 1986 році я був, мабуть, єдиним у Чорнобилі фаховим журналістом, який не просто спостерігав за подіями, а працював там.

«ЖУРНАЛІСТИКА – ЦЕ РЕМЕСЛО»

- Після Чорнобиля в Україні не залишилися?

- Ні, повернувся в Киргизію. Всього там пропрацював сім років. На той час я вже друкувався у всесоюзній пресі, мав рубрику на радіо, вів на телебаченні передачу про екстрасенсів, знахарів, цілителів. Тоді, звісно, не можна було називати такі-от речі своїми іменами, доводилося підшуковувати наукові формулювання, говорити завуальовано. Але завдяки цій передачі я познайомився з багатьма киргизькими цілителями. Мені було цікаво попрацювати у різних сферах, все спробувати.

- Які ще встигли освоїти?

- Написав кіносценарій, видав книгу. Скажу відверто – робив це, аби підзаробити. У кінці вісімдесятих з’явилася можливість поїхати до дядька у Штати, але для цього потрібні були досить великі кошти. Тому взявся за книгу про киргизького спортсмена «Путь к поднебесью». Тоді було заведено видавати двомовні книги – половина російською, половина - те ж, тільки киргизькою. У результаті виходив доволі об’ємний том, за який виплачувався солідний гонорар. Непогані гроші отримав і за сценарій документального фільму. Це дозволило на початку 1990 року полетіти у США. Після Штатів повернувся в Україну.

- І як зустріла Батьківщина?

- Після повернення я зайнявся бізнесом. Був членом президії «Союзу «Чорнобиль» і зініціював створення підприємницької структури при ньому. А потім трапилася серйозна неприємність – один із заступників голови «Союзу «Чорнобиль» забрав із фонду всю валюту і втік за кордон. Через якийсь час я познайомився з однією дуже сильною провидицею, і вона все про цього афериста розказала – як втік, куди подався, що на нього чекає. Дійсно, її слова справдилися – пізніше я дізнався, що його повішеного знайшли у квартирі в Нью-Йорку. Знаєте, все що б людина поганого не зробила у житті, до неї потім бумерангом повертається. А я після цієї історії вийшов із «Союзу «Чорнобиль» і повернувся в журналістику.

З другом відкрили газету «Діло». До речі, ви знаєте, що так називався перший україномовний часопис, який видавався з 1880 року на Галичині? Його примірник 1883 року мені якось в Нью-Йорку подарував останній редактор «Діла» Іван Кедрін-Рудницький. Так от, ми бачили якусь таку спадкоємність між тим часописом і нашою газетою. Перший, вірніше, пілотний номер повністю присвятили В’ячеславу Чорноволу. Він обіцяв нам підтримку. Проте згодом, під впливом різних обставин, мусили перекваліфікуватися в економічну газету. Між іншим, ми були першим виданням такого спрямування в незалежній Україні. Газета наша «прожила» сім років, і її занепад співпав з початком моєї літературної діяльності.

- Чи легко вдалося перелаштуватися?

- Непросто, насамперед тому, що журналістика – це не така вже й творча професія, як більшість вважає. Це – ремесло, яке вимагає вправності. Тому перемкнутися на художнє мислення було досить складно. Тоді, у 1997 році на мене щось буквально «найшло» і почало складатися у роман – «Ще не пізно все змінити». Його дія охоплює перші сім років незалежності. Визнаю, він вийшов трохи публіцистичним, може, ще й тому, що головний герой – журналіст. Одразу запевню – ця книга, як і всі наступні, є абсолютно неавтобіографічною. А в образ головного героя я таки додав щось від себе самого. Зрештою, якби автори не переносили у своїх персонажів щось «своє», ті не були б колоритними, яскравими.

- Про ваш другий роман, «Гру у безкінечність», читала чимало позитивних рецензій…

- Ця філософсько-фантастична повість вийшла в 2003 році у видавництві «Факт». Кость Родик, редактор журналу «Книжник-Rewiew»,сказав з приводу неї, що так стисло про ХХ століття ще не писали. А от рецензія Івана Андрусяка яка вийшла у цьому ж виданні, була просто розгромною. Потім з’явилися і позитивні відгуки. Зрештою той факт, що «Гра у безкінечність» була в першій десятці за рівнем продажу, доволі промовистий.

- А через 19 років після Чорнобильської трагедії ви вже в художньому творі повернулися до цієї теми…

- Перечитав багато літератури по Чорнобилю – і так званої документальної, і белетристики. У першому випадку мали місце численні перекручення, у другому – банальне незнання фактів. Вирішив написати історію кохання юнака-ліквідатора і дівчини із зони відчуження. Її герої мали реальних прототипів. У назві книги – «Чорнобильський роман» — було закладено кілька значень: і позначення форми твору, і натяк на любовні стосунки. До того ж Романом звуть головного героя. Видавці наполягли, аби додати підзаголовок «Історія кохання». Я не був у захваті від цієї ідеї, але довелося погодитися.

- Зараз над чимось працюєте?

- Є рукопис, який почав писати кілька років тому, але через різні життєві проблеми ніяк не можу закінчити. Це такий собі художній погляд на УПА, на двоїсту долю однієї родини, у якій одна гілка мала стосунок до УПА, а інша – до радянської армії. Намагаюсь показати трагедію нашого роз’єднаного суспільства через долю двох людей, західняка і східняка. Обоє пройшли через страшні випробовування і були на протилежних сторонах барикад. Цей розрив, роздвоєння має настільки глибоке коріння в українській свідомості, в історії, що часом навіть страшно торкатися цієї теми – вона здається непідємною.

Окрім прози, маю збірочку віршів, яку видав, побившись об заклад, кілька пісень на мої слова звучать на хвилях Волинського радіо. Недавно мені запропонували в одній з обласних газет вести рубрику. Та я ніколи й не припиняв журналістської діяльності.

Віталіна ЛІТВІНОВА (ГИСЬ).


Сайт продается

Цена: 500$

Обращатся : [email protected]