РОЗБУДИЛИ НЕПТУНА. ВІН РОЗГНІВАВСЯ..


Не хотілося мені згадувати знову Нептуна, не хотілося. Ось і у попередньому матеріалі „На кордоні Європи та Азії” лише декількома реченнями згадала шторм, у який потрапив наш теплохід на зворотному шляху з Стамбулу в Одесу. Аж тут подруга по каюті – журналістка з Кременчука друкує „Репортаж с корабля, который чуть не стал „Титаником” і колега з Києва надсилає мені аудіо запис розбурханого моря, зроблений тоді на палубі... Словом, все знову повертає до тих тридцяти годин з життя і пасажирів, і екіпажу „Каледонії”, коли розгніваний бог морів вершив нашу долю.

Тепер ось думаю, а чи не, ми, журналісти, самі шторм і викликали? Веселі та безтурботні, мандруючи ще з Одеси до Стамбулу, все випитували на прес-конференції у капітана теплохода, а чи часто йому доводилося потрапляти у качку, а як він її переносить, а що краще робити у такому випадку.

- Накличете, — чи то серйозно, чи то жартома сказав бувалий морський вовк і особливо на цю тему розмовляти не захотів.

Перші нотки легкої тривоги (чогось неприємного варто чекати!) закралися у нас ще у Стамбулі, коли через негоду наш рейс затримали на два дні. Хоча цю звістку українські журналісти сприйняли в основному з радістю – як-не-як, а ще два дні у чарівному турецькому місті – це лише гарний подарунок. Другі нотки були роздані разом з якимись пігулками, які чемно вручали кожному пасажиру у момент відходу судна. Мила жінка з віконця інформаційної служби з посмішкою радила:

- Через годину вип’єте пігулку і буде все добре.

Година – рівно стільки займе шлях теплохода протокою Босфор до Чорного моря.

Початок 22-ї години 12 грудня. З сусідками з каюти відкриваємо банки з турецьким пивом і п’ємо за вдалу поїздку. І нас вже цікавить лише смак напою, а не пігулки, які десь ховаються на столі чи то під феном, чи то під горою косметики, чи то під журналом з кросвордами, чи під блокнотами – звичайний безлад на столі творчих жінок. Згодом чуємо оголошення з проханням закріпити у каютах багаж. Та хіба нам до якихось порад?! Зігріті легким алкоголем, враженнями від побаченого в багатому історією Стамбулі, від покупок рідним і друзям, поспішаємо на палубу сфотографувати останні вогні яскравого вечірнього берега турецького.

На палубі майже всі пасажири. Жарти, сміх – курс взято додому! Та стояти, не тримаючись за щось, стає з кожною хвилиною все складніше. І навіть це особливо нас не непокоїть! Ну й що, якщо трішки „занесло”, ну й що, якщо зіштовхнулася з кимсь з пасажирів!

Повертаємося „невпевненою” ходою у каюту. А тут – сюрприз! На столі – чистісінько, а от на підлозі... все те, що було на столі, та плюс стілець, сумки і пакети з покупками, рушники, чиясь гарна спідниця, мої чобітки, одноразові стаканчики і тарілки, книжки і журнали, смажене соняшникове насіння… Жінки нишпорять у пошуках пігулок. Так і не знайшовши, йдуть по інші.

- Димедрол, — робить висновок Віка, розжовуючи одну. Ковтнути свою не наважуюсь – спатиму так.

Але „так” не виходить. Дякувати, хоч полиця нижня. Теплохід все більше розгойдує, в такт з ним гойдаюся і я. Коли вперед-назад, якось ніби й не так страшно, а от коли з голови на ноги і навпаки, то стає лячно. Цікаво спостерігати за Наталкою, яка лежить навпроти на другій полиці. Її тіло плавно ковзає то вліво, то вправо. Віка знімає цю картинку на відео. І хай скаже хтось, що це відбувається не під дією гіпнозу?! Мені ж здається, що зі мною ситуація інша. Коли корабель нахиляє вправо, моя голова опускається нижче тулуба, коли вліво – мені здається, що зараз стану на стіну ногами. Ох, невдаха-акробатка!.. А тут ще коліно чомусь „крутити” почало.

У каюті тиша. Жінки вже також лягли, тільки Віка „романтику” розбурханого моря на палубу відчути пішла – ризикована ж нинішня молодь! Заснути не вдається.

- А рятувальні жилети – тю-тю! – повідомляє вона з дверей через деякий час.

„Гарна” новина... Можливо, їй здалося, перепитуємо жваво. „Та на власні очі бачила, як з верхньої палуби один за одним летіли у море жилети!” – декілька разів повторює Віка. Оце тобі й „Доброї ночі!”... Ніч пройшла без сну.

Восьма година 13 грудня. „Доброго ранку!” – в’яло вітаємося і скаржимося на те, що заснути так нікому і не вдалося. Стан – напівп’яних. Заглядаю в ілюмінатор і разом з ним нахиляюся в розбурхану піну темних хвиль... Бр-р-р! Ні, на таке краще не дивитися! Одне радує - у каюті ніхто не страждає „морською” хворобою. У мене виникає бажання умитися і почистити зуби.

Коридор зустрічає „святковими” гірляндами. Роздивляюся, та це десятка три-чотири пакетів, які встромлені за поручні, — „ліки” для тих, кому погано. А ось у кріслах і „щасливі” їх власники. Два молодих юнака, відправляючи у пакети все те, чим вечеряли вчора, азартно заливаються сміхом. Наочний приклад менталітету українців – нам погано, а ми сміємося.

До туалету, тримаючись за поручні, пробігла, ніби хтось штовхав у плечі. Там цілковитий гармидер – рулони розмотаного туалетного паперу, кришки від унітазів, брусочки мила – все на мокрій підлозі. А тут нова проблема – як пошарудіти у роті зубною щіткою, щоб не повибивати зуби. Пробачайте, рідненькі, сьогодні чищення вам не світить. І води гарячої немає…

У каюті жінки „радують” новиною – сніданку не буде, наче б то вночі у ресторані поперевертало столи, пошкодило електричні плити, від холодильників відірвало дверцята. От і добре, бо у мене й так апетит десь зник. Оце б тільки чаю гарячого... Та розумію, чаю духмяного мені не бачити, ані кави, ані какао, ані… Словом, нічого гарячого.

А холодно як! Скільки це в каюті – 12-14 градусів? Чи й менше? Що одягти – джинси з светром? Штани з теплою кофтою? Краще нічого, залишуся у теплій спальній піжамі. Закутуюся у ковдру, накидаю на неї куртку.

Десь біля обіду повідомляють, що пасажирів на другому поверсі у барі чекають бутерброди і сік. Жінки налаштовані все ж подолати східці. Я, вийшовши з каюти, розумію, що це для мене навіть не Говерла, яку минулого року вдалося підкорити, а щось вище і складніше. Так і стою, міцно тримаючись за поручні, біля своєї каюти хвилин двадцять. Помічник капітана, вдруге пробігаючи поміж мене, цікавиться:

- Ви не можете відірватися від поручнів?

- Ні, я просто нікуди не хочу йти, — видавлюю з себе безпорадну посмішку.

Цей час згаяним назвати не можу – таки роздивилася, як правильно ходити, коли корабель носить у різні сторони. Хто сказав, що моряки, йдучи, широко розставляють ноги? Такого бачити мені не довелося. Спостерігаю інше – нахиляє теплохід уліво, корпус тіла члени екіпажу залишають рівно, лише ноги нахиляють уліво, нахиляє корабель вправо – ноги також „тікають” вліво. Стюард, мов заведений, мабуть, напрактикувавшись не за один рейс, бігає коридорами, міняє пакети і за поручні не тримається. Ас! Мені б зараз його навички!

У кінці коридору на підлозі молиться своєму богу пасажир-сірієць. Та молитву часто перериває нелюдський голос, який виривається з глибини його арабської душі.

- У чоловіка пологи, — намагаються жартувати матроси, які сидять на дивані, та нікому не до сміху. Вони, похиливши голови, лише зрідка перемовляються.

Бабуся-бізнесменка з сусідньої каюти, бліда і змарніла, вже міняючи третій пакет, благає моряків:

- Куплю у вас всі пакети оптом, тільки зупиніть цей шторм!

Ті тільки здвигають плечами. Хто в змозі зупинити розгніваного Нептуна?!

- Чому у каютах холодно?! Ввімкніть опалення! Ввімкніть негайно! – наказує молода дівчина помічнику капітана. Він просить стюарда видати їй ще одну ковдру.

Ні, вистачить з мене цих „картинок з реального життя”, йду у каюту. Повертаються жінки, хваляться — з’їли по два бутерброди, а от сік у пакетиках випити не ризикнули. Мені байдуже, апетиту поки що не відчуваю.

Стояти погано, лежати ще гірше. Таки лягаю, беру в руки журнал з кросвордами. У голові якийсь туман, тому з відповідями повна „каша”. Та й ручка десь котиться під ліжко. То й біс з нею, шукати не можу й не хочу.

Може поспати? Їжджу, кручуся по ліжку – даремно, сон не бере. Намагаємося з жінками згадати анекдоти та якісь вони всі не смішні. Чи то нам сміятися не хочеться?

17-та година 13 грудня. Щось шлунок починає „посмоктувати” – зранку ж ні пила, ні їла, вкинути б йому якусь крихту... А тут і рятівне повідомлення: „У барі на другому поверсі вас чекають бутерброди”. Знову цей «Еверест»!

Одягаю на піжаму куртку, затискую у кулаки терпіння і сили, „пливу” коридором. Східці підкорюю повільно-повільно, і ніби якась сила позаду вштовхує мене у бар. А тут справжнісіньке стовпотворіння – десятки рук тягнуться за бутербродами, сирною запіканкою та пакетиками соку. Зголодніла публіка... У мою руку вміщуються лише два бутерброди, взяла б більше, але друга потрібна для того, щоб за щось триматися до каюти. От би зараз декілька рук!

Стою над східцями, ніяк не наважуюся зробити перший крок. Мене обганяє якийсь чоловік і... котиться східцями. Хтось внизу допомагає йому піднятися.

А гойдає тут, на другому поверсі, значно більше, ніж на першому. Як же дістатися каюти?! Обережно, мов несу кришталь, а не бутерброди з вареною ковбасою, долаю східці. Та який кришталь? Зі сторони, мабуть, я більш схожа на бабусю, у якої хворі ноги.

Бутерброди „тануть” миттєво. А їсти то ще хочеться! Й подруги скаржаться, що мало дісталося харчів. Виручає всіх Віка – у сумці знаходить ще куплене в Україні печиво. Сухе, не солодке, але яке ж воно смачне!

Згадую, то це ж сьогодні релігійне свято – Андрія Первозванного. А я колишнього однокурсника з цим днем не привітала! Як я могла?!Хапаюся за телефони.

- Зв’язку ще зранку немає, — зупиняють мій порив сусідки.

Андрій, розмірковую, навряд чи повірить, що через якийсь там шторм у завжди спокійному і лагідному Чорному морі я не подзвонила йому. «Не вірю!» — заявить він, людина завжди серйозна і поміркована, словами Станіславського, нічого йому і доводити потім. А якщо взагалі не повернуся додому? Рідний чоловік – мужчина ще у розквіті сил, з часом забуде мене, закохається знову, одружиться вдруге... У доньок-студенток зараз на носі сесія, а потім друга, згодом вийдуть заміж, народять діток, біль втрати мами відійде... Залишається моя мама, її дуже шкода. Якщо вона дізнається, що я втопилася, вона відразу помре....

Ось тобі і маєш! Ні привітати друга, ні попрощатися з рідними... А не завадило б, бо сусідки після чергових «прогулянок» коридорами інформують. У словах нічого втішного – за майже добу у морі не пройшли й третину шляху, корпус теплохода нахиляє на 28 градусів, ще градус-два і... ми у морі, навіть рятувальні жилети, якщо вони ще й є, не врятують — температура води така, що через 5-10 хвилин серце зупиниться від переохолодження... Якщо хвиля не накриє раніше…

Ні, якщо не втоплюся, то ці думки мене з’їдять. Треба щось робити! Де моя пігулка? Та хіба її у безладі каюти знайдеш?! Іду шукати стюарда.

- Заснути хочете? – цікавиться у мене чоловік біля інформаційного віконця.

- А ще більше – проснутися! – відповідаю втомлено.

Та сон години дві не бере, холодно, коліно все ниє. Згадую і давно минуле, і ще недавні радісні враження від Туреччини... І статтю недописала, і светр не доплела… А може краще було б, якби теплохід захопили сомалійські пірати?..І що взагалі я, до всіх своїх посад ще й редактор газети «Лісовими стежками», роблю далеко від знайомого до болю спокійного і затишного Чорного лісу у розбурханому і злому Чорному морі?!

Так і не знайшовши відповіді на свої питання, засинаю. Просинаюся десь під ранок. Темрява, тиша, спокій, теплохід не розгойдує. „Каледонія” втомилася боротися з п’ятиметровими хвилями і причалила десь біля берегів Болгарії”, — перше, що спало на думку. Визираю в ілюмінатор – та ні, ми таки у морі, і таки рухаємося!

9-та година 14 грудня. Пасажири, мов сонні мухи, виходять на палубу. Діляться, що розбилося, скільки синців, де болить...

- Дивіться, он румунські нафтові платформи! – гукає хтось радісно.

14 грудня.= на= морі= штиль,= "сонні= мухи"= палубі.
14 грудня. На морі штиль, "сонні мухи" на палубі.
У мене цілковита байдужість, швидше б на землю, у теплу квартиру, до рідних.

- А я перед штормом встиг дружині СМСку відправити «Можливо, не повернуся…», — ділиться лікар теплохода. І розповідає, що у житті подібний шторм вже пережив тільки у Тихому океані. Тоді корабель таки потонув, а він декілька годин плавав серед трупів, поки на нього не натрапили рятувальники.

- Та й «Каледонія» на шторм у десять балів не розрахована. Її максимум – сім..., — додає ще хтось з екіпажу.

Мобільний зв’язок з’являється аж десь під вечір. Мої телефони завалюють СМСки і дзвінкиз одним запитанням: «Ти де зникла?!»

- Ми потрапили у шторм, зараз вже все нормально, — намагаюся заспокоїти і чоловіка, і доньок, і друзів. І стримую себе, щоб крізь сльози не кричати: «Я люблю вас, я дуже вас всіх люблю!» Давлю в собі солоні краплі і з нетерпінням рахую години до прибуття.

14 грудня.= пакет?= пакет-= на= згадку!
14 грудня. Пакет? Пакет- на згадку!
У барі перед телевізійними екранами зібралися чи не всі пасажири «Каледонії» і жадібно ловлять новини. «Судно під прапором Панами затонуло у ніч на неділю, 13 грудня, у Чорному морі на відстані 180-200 кілометрів від Стамбулу…»,«У ніч з 13 на 14 грудня в Сочі шторм у Чорному морі розмив вантажний порт…» Жах!

- Нам всім поталанило, вижити у шторм десять балів для «Каледонії» диво. Це другий подібний шторм у моїй тридцятирічний практиці, перший звідав на Карибах, — зізнається помічник капітана, коли вже чітко видно вогні Одеського порту, і хреститься.

В Одесу теплохід прибуває після опівночі. Морський порт зустрічає нас морозом і снігом. Та головне – під ногами земля, наша земля!

Вже прощаючись за залізничному вокзалі з сусідками з каюти, випиваємо пляшку коньяку (роз’їжджаємося ж у різні куточки країни, коли ще побачимося). За 13 грудня — ще один день народження! За мужніх та відважних чоловіків – капітана та екіпаж теплохода! І за нову зустріч – весною… знову на «Каледонії»!


Сайт продается

Цена: 500$

Обращатся : [email protected]