​Селфі з книжкою як політичний акт

Фото: Lb.ua


До цієї історії були й інші


Віктор Медведчук уже не вперше виявляє зацікавлення постатями української культури. Так, у грудні 2013 року він подав до суду на Оксану Забужко. В інтерв’ю російській редакції Радіо Свобода вона звинуватила його у причетності до організації провокацій проти учасників Євромайдану 30 листопада – 1 грудня. Власний моральний збиток позивач оцінив у 25 копійок, «враховуючи моральну незначущість відповідачки та сумнівність її інтелектуальної адекватності». 8 січня 2014 року Печерський районний суд вирішив цей позов задовольнити. Сама письменниця заявила, що і про позов, і про рішення суду дізналася від журналістів.

Об этом сообщает FIB


На початку 2017-го Медведчук звернув увагу на Сергія Жадана. Письменник анонсував у телеефірі публікацію власного роману «Інтернат» і додав, що нині є доволі багато текстів про сучасну українсько-російську війну, проте на нових Гемінгвеїв і Ремарків доведеться ще зачекати. Політик не погодився з цим твердженням і опублікував у фейсбуці розлогий коментар – мовляв, українська література та книговидання наразі у псевдопатріотичному чаді, а коли морально оздоровляться, то й автори світового рівня тут виникнуть, співці людського горя й трагедій на тлі воєнних дій. Жадан відповів гідно: «Не готовий сперечатися з Віктором Медведчуком на тему природи гуманізму українського книговидавництва, але щодо війни хотів би сказати таке: пане Медведчук, цілком можливо, що ця війна не дала (поки що) Україні свого Гемінгвея, але вона напевне дала Росії свого Гітлера. Можливо, в нього за вікном нині 1939-й, можливо, 1940-й, цілком можливо навіть, що він готується до свого 1941-го. Але річ у тім, що історія кожного Гітлера так чи інакше завершується 1945-им. Це вам будь-який Гемінгвей скаже. Так і передайте своєму куму».


На цьому літературна дискусія вичерпалася.


То що там, у книжці?


Фото: Вікіпедія


У 2018 році громадськість сколихнув інший скандал: буцімто Медведчук намагався вплинути на фінальний монтаж фільму «Стус» режисера Романа Бровка. Зрештою, сцени суду над поетом таки увійшли до прокатної версії стрічки. Роль адвоката виконав актор Роман Халаїмов, відомий за фільмом «Дике поле», екранізацією роману Сергія Жадана «Ворошиловград».


«Справа Василя Стуса» містить документи, на які значною мірою спиралися творці фільму. Перш за все, це матеріали другої кримінальної справи Стуса, включно з протоколом фінального судового засідання. Вони подані не повністю – справа Стуса налічує шість томів – але без купюр; і також наведено раніші свідчення та протоколи допитів свідків і самого Стуса, які стосуються зазначеної другої справи. Це справді цікаві свідчення: про що розмовляв Стус із працівницею книгарні та персоналом лікарні, як поводився з випадковими знайомими; про що говорив і що не коментував на допитах – наприклад, знайдену в нього світлину, на якій робітники в Горлівці палять тисячі ікон; які посилки отримував з-за кордону на засланні; що читав. У одному з листів він зізнається, що під час першого арешту найбільше боявся не тюрми, а божевільні, тобто каральної медицини, якою шантажували його слідчі; читаємо про це в описі вилучених під час обшуку на квартирі Олександра Лук’яненка документів (1977 рік).


Також у виданні подано останній відомий широкому загалу текст Василя Стуса – щоденник «Із таборового зошита» (інші його тексти періоду ув’язнення конфісковані, і подальша доля їхня наразі невідома; імовірно, вони втрачені або зберігаються в російських спецархівах).


Претензії Віктора Медведчука стосуються додаткової частини. Поміж архівними матеріалами та «таборовим зошитом» самого Стуса вміщено чотири статті. Одна з них – авторства політв’язня, історика дисидентського руху Василя Овсієнка, три – упорядника видання Вахтанга Кіпіані. У їхній основі – давніші публікації на «Українській правді» та «Історичній правді». Тобто прочитати ці тексти давно міг кожен; так само, як і позиватися до суду за певні твердження. Статті стосуються різних аспектів біографії Василя Стуса, а точніше «Стусового міфу»: чи справді поета номінували на Нобелівську премію, чи справді він помер у карцері своєю смертю,.. чи справді в судовому вироку винен адвокат Медведчук? «Список заборонених фраз», які Віктор Медведчук вимагає вилучити, стосуються, власне, лише статті Вахтанга Кіпіані та його ж таки передмови до видання. У цьому переліку бажаних цензурних купюр є, наприклад, «шістка комуністичної системи». Насправді це авторська метафора безсилля окремого юриста, доброго чи злого, перед наміром системи покарати незгідного – але аж ніяк не звинувачення «вбивці Стуса»; тобто Медведчукові не подобається сама тональність, це полеміка про стиль – подібна, очевидно, до літературознавчої дискусії з Сергієм Жаданом. Залапковані вислови на кшталт «кум Путіна» чи «син поліцая» оскарженню не підлягають.


Віктор Медведчук проти Василя Стуса. Суд над книжкою Вахтанга Кіпіані


Придбання книжки як політичний акт


Денис Казанський з книжкою Вахтанга Кіпіані
Фото: Facebook / Денис Казанский
Денис Казанський з книжкою Вахтанга Кіпіані

Фаховий коментар стосовно судового процесу між Віктором Медведчуком та упорядником й видавцями книжки «Справа Василя Стуса», а також про перспективи розвитку подій подала Лариса Денисенко. Охочі розібратися не лише з актуальною судовою справою, але й з тим, що ж насправді зробив і не зробив адвокат Медведчук у 1980 році, можуть на додачу до популярної статті Вахтанга Кіпіані прочитати правовий аналіз справи Стуса, здійснений юристами Романом Титикалом та Іллею Костіним.


Окремої уваги тут вартує масова купівля книжки «Справа Василя Стуса». За півтора року розійшлося майже 20 000 примірників, значна частина з них – у період судового процесу. Для порівняння: перший (і часто єдиний) наклад науково-популярної чи художньої книжки в Україні зазвичай становить 2000 примірників і продається мінімум рік.


Вочевидь, коли цього тижня книжка зникла з полиць офлайнових та онлайнових книгарень – природним чином, бо на хвилі обурення новиною вичерпався наклад, – то читачі обирали й інші видання творів Василя Стуса.


Скандали завжди привертають увагу аудиторії читачів і покупців, однак цього разу, здається, йдеться про дещо більше.


Василь Стус став культовою постаттю нашого часу. Придбати його книжку чи, більше, заборонену книжку про нього – означає висловити певну позицію. Проти цензури, проти путінської Росії, проти політичної платформи Віктора Медведчука, проти «поганих». Тим-то й нинішня влада в особі представників адміністрації президента заявила, що вона радше за, ніж проти. А міністр культури навіть пообіцяв власним коштом закупити примірники для бібліотек – наразі ще не знаємо, скільки і для яких саме.


Книжка стає символом, а її демонстративне придбання – ідеологічним і, як наслідок, політичним актом. Твердження про те, що наша культура втрачає літературоцентричність, все ще перебільшені. Рівень читання падає, література втрачає вагу в шкільній програмі, однак коли йдеться про важливі постаті історії – ми все ще обираємо поета-мученика.


До співця народних страждань і кривавої боротьби за волю Шевченка доєднується інтелектуал Стус, еталонно затятий у власних переконаннях. Так само, як раніше в кожному українському домі мали бути Біблія та Кобзар, а в декого на додачу ще й «Собор» Олеся Гончара, так сьогодні це може бути книжка з іменем Василя Стуса на палітурці. Суспільство (націю?), отже, об’єднують однакові книжки в домашніх бібліотеках. Або ж флешмоби: коли публікують селфі з книжкою. Діждати б, коли ці книжки почнуть масово читати й обговорювати: на перервах, у бібліотечних читацьких клубах, за кавою та за пивом. Так формується спільнота – підводячи під власні засади знаменник зі списку неодмінно прочитаних книжок.


Джерело статті: “https://lb.ua/culture/2020/10/22/468680_selfi_z_knizhkoyu_yak_politichniy_akt.html”